|
архів
|
|
Степан Процюк: «Література є сильним наркотиком»
|
|
|
|
|
Серед письменників, яких досі прийнято називати «молодшим поколінням» (уже за присутності «наймолодшого») постать іванофранківця Степана Процюка виділяється вже бодай тим, що я, приміром, не знаю жодної людини, котра, читаючи його прозу, залишалася байдужою. Комусь він нестерпно, буквально шалено подобається, інші ж його писання, навпаки, люто ненавидять. Академік Іван Дзюба, приміром, висував Процюків роман “Інфекція” на Шевченківську премію, а письменник із Вінниці Леонід Пастушенко натомість тяжко “облаяв” цей же твір у “Літературній Україні”… Вважається, що подібний різнобій думок є свідченням справжнього таланту.
Так чи інакше, Степан Процюк нині гість “Народного слова” – не стільки з нагоди з’яви в найближчі місяці книжкою його нового роману “Жертвопринесення”, скільки з нагоди сорокаліття, котре, вочевидь, таки мусить “пересунути” його в очах критиків з розряду “молодших”…
– Сорок років для українського письменника – традиційно болюча тема. Як писав Ігор Римарук, “сорок – це сором”. Тобі не соромно, Степане?
– Я, напевне, мав би відповісти, мовляв, соромно, бо мало зроблено і т.д. Але літературного мазохізму не буде. Якщо цілком серйозно, то справа тут, очевидно, не у напіввіртуальній постаті українського письменника. Думаю, той “сором” після сорока поволі зникає. Адже вичерпується найвища позначка фізичної і ментальної молодості. І у перших ювілеях (здається, до сорока їх святкувати не заведено) є наліт меланхолійного суму... Але літератор (слабка, та все ж утіха) зобов’язаний – і я невипадково вживаю майже наказове слово – почуватися вічно молодим. Ґете закохався у сімдесят, а наш “молодомузівець” Петро Карманський написав, полюбивши двадцятип’ятирічну, книжку любовних віршів “Осінні зорі”. Олександр Олесь, маючи близько шістдесяти, як і Карманський, пише чудову (для того часу) любовну п’єсу “Ніч на полонині”. Так що, Іване, у сорокарічних (і післясорокарічних) українських (і неукраїнських) письменників ще все попереду!
А загалом ювілей – річ специфічна, бо містить складник якоїсь бутафорії і кічу. Але це вже інша тема...
– У твоєму романі “Жертвопринесення” головний герой відчуває приступи неприязні до літератури. Чи відоме тобі це почуття?
– Але й “переходи” в тебе... Гадаю, що все банально, бо любов і ненависть взаємопереплетені, як дві рідні сестри, з позначками плюсового тепла (любов) і мінусового тепла (ненависть). Мій герой-поет справді відчуває, м’яко кажучи, напади неприязні до літератури через те, що дуже її любить, навіть фетишизує.
Але автор повинен бути мудрішим від власних героїв. І Боже мене бережи від симптомів будь-якого ідолопоклоніння, в тім числі й до літератури. Адже життя багатше від будь-яких, навіть найпристрасніших, паперових імітацій. І коли у письменника починаються напади неприязні, то це, на мою думку, не що інше, як внутрішня боротьба із літературою як фетишем, що перемагає у письменнику людину.
Серед деяких моїх колег існує така собі романтично-демонічна точка зору, що література, мовляв, упириця і кровосмоктальниця, котра виїдає душу письменникові як її слузі чи рабові.
Я хотів би жити і писати так, щоб це приносило мені задоволення, а не турботи. Бо інакше... для чого? Звісно, що іноді бувають якісь перекоси, але загалом поки що мені вдається врівноважувати хиткі терези поміж життям і літературою.
– Чи любиш ти своїх колег-письменників?
– Слово честі, люблю, бо знаю, що це насправді означає і що часто причаюється за лаштунками так званого успіху. Сальєризм узагалі шкідливий будь-якій людині, а тим паче митцеві, бо вижирає душу, залишаючи лише жалюгідні оцупки. Кожен талановитий письменник має власну метафізичну літературну долю – ту, на яку заслуговує. Хоча трапляються й винятки, адже література – не бухгалтерія.
Загалом, в українських літературних колах існує поділ на клани і касти. Це нудно і нецікаво. Я намагаюся стояти осторонь цього, хоча...
Я переконаний, що рано чи пізно талановиті літератори приходять до взаємотерпимості. Мені гидка лише засліплена власною нездарністю графоманська рать, що паразитує на “цінностях” і “святощах”, насправді нічого в них не тямлячи. Іноді направду думаєш, що література є сильним наркотиком, бо знаю багатьох людей фактично без крихти хисту, які, проте, фанатично вірять, що є письменниками...
Себто, підсумовуючи, скажу, що шаную будь-чий, навіть ментально далекий мені, літературний талант.
– Ти поза політикою чи маєш якісь політичні уподобання?
– Мені би, напевно, хотілося бути ескапістом-естетом, любовно будуючи власну вежу із слонової кістки. Але такі вежі теж хочуть постійного ідолопоклоніння і є вдалішими чи невдалішими міражами. Отже, у нашому суспільстві, обтяженому, м’яко кажучи, не надто щасливою історією, неможливо бути аморфною амебою без громадянських переконань. По-перше, я незрідка пишу газетні колонки соціального змісту. По-друге, мені, як авторові, не чужі соціальні чи національні візії.
Мої політичні симпатії, як громадянина України, безперечно, належать Віктору Ющенку, що втілює складнощі і суперечності становлення модерної європейської нації, якою прагне бути нова, позбавлена совкових стереотипів, Україна.
Можливо, я напишу колись політичний роман...
Іван Андрусяк |
|
16 серпня 2004 року
|
|
Версія для
друку | Повернутись
нагору | На головну
|
|
|
|
